«Цей рік став роком так званого "гуманітарного перезавантаження". Але коли я думаю про перезавантаження, я згадую свій завислий комп'ютер і айтівця, який запитує: "А ви пробували вимкнути і ввімкнути знову?". Зазвичай він повертається точно до такого ж стану, як і раніше, от тільки ми втрачаємо напрацьоване. Справжні зміни мають бути фундаментальними та виходити далеко за межі косметичного ремонту. Це має означати менше бюрократії, менше рівнів і посередників, а натомість - більше здорового глузду та прозорості. Хоча наратив про гуманітарне перезавантаження є потужним, реальних зрушень та підзвітності помітно мало».
За останні чотири роки зусилля в напрямку локалізації гуманітарного реагування в Україні, безперечно, мали позитивний ефект. Наприклад, залученість національних гравців до прийняття рішень зросла з 43% до 60%, а розподіл накладних витрат та фінансування безпеки команд (duty of care) дедалі більше стають нормою. Що не менш важливо, від цього виграли й ті міжнародні організації, які застосовують справжній підхід до локалізації.
Проте водночас реальна реформа локалізації все ще залишається повільною та поступовою. Лише 12% національних організацій вважають поточний розподіл фінансування справедливим, і тільки 28% українських ГО мають гарантований операційний бюджет на найближчі три місяці.
Шлях уперед вимагає сили та прагматизму, роботи над якісним партнерством і взаємодоповнюваністю, готовності ризикувати й пробувати нові підходи, а також переходу до моделі, де національні гравці керують процесами за замовчуванням.
